Зріст Галицького князівства — Українська вишиванка / Vyshyvanka.if.ua

Реклама

Зріст Галицького князівства

Автор: Андрюха Слободян
Опубліковано: 08 лютого 2014

Перший галицький князь ВолодимиркоПанування князя Володимира
(1125 – 1153)

Один з трьох братів Ростиславичів, Рюрик, умер, не залишивши спадкоємців, а Василько і Володар лишили кожний по два сини. Володар мав двох синів: Ростислава і Володимирка, а Василько лишив Юрія та Івана. Ці чотири князі мирно поділилися батьківщиною так, що Ростислав узяв собі Перемишль, Володимирко Звенигород, Юрій дістав Галич, а Іван - Теребовлю. Та вже за кілька літ Ростислав умер. Тоді Володимирко дав синові Ростислава Іванові Звенигород, а сам перебрався в Перемишль.

Через десять літ повмирали обидва сини Василька, Юрій та Іван, не лишивши нащадків. Тоді Володимирко прилучив і їх землі до своєї Перемищини, а хотячи мати вже всю галицьку землю під своєю рукою, допустився одного негарного діла. Прогнав він свого братанича Івана Ростиславича, званого потім «Берладником», зі Звенигорода та й забрав і його землю. Та не тільки для своєї користі зробив він це, а щоб збільшити державу, щоб могла вона краще розвиватися та легше опиратися ворожому натискові. Князеві Іванові Ростиславичу дав він кілька городів (міст) і багато сіл, щоб мав з чого жити.

Ставши тепер єдиним князем великої держави, Володимирко, син Володаря, переніс свою столицю з Перемишля до Галича: Перемишль лежав майже на кордоні його держави, а Галич був посередині, – отже, звідси князювати було вигідніше. Всі землі творили тепер Галицьке князівство, яке взяло свою назву від міста Галича. Воно сягало від Сяна і Вислока на заході, аж по Дунай на південний схід. Отже, крім нинішньої Галичини ще займало всю Буковину і майже всю ту землю, де нині корінна Румунія. Ще донині є в Румунії над Дунаєм місто Галац. Це місто, власне, звалося Малий Галич, на противагу до Великого Галича над Дністром, що був тоді потужним містом з пишним княжим замком на горі, палатами і кількадесятьма церквами, від яких залишилися тільки незначні сліди.

Державу з’єднав і свою столицю до Галича переніс Володимирко в 1140 році, отже, князюючи вже 20 літ. Він відчував себе настільки могутнім, що перестав слухати князя київського, якого роль, як знаємо, вже тоді значно зменшилася. За це тодішній київський князь Всеволод та інші запрошені ним князі рушили війною на Володимирка. їм на поміч прийшли ще поляки й угри, бо король угорський Гейза був у страху, що в сусідстві з ним росте така сильна держава, яка легко могла б сягнути й за Карпати.

Володимирко не встояв перед такими силами і під Перемишлем програв битву. Але він був настільки розумний і хитрий, що перемовив київського князя помиритися з ним, а за це дав йому викуп 1 400 гривен срібла. Ворожі війська пішли геть з Галичини, і Володимирко мав змогу далі дбати про те, як би то всякими способами зміцнити свою державу.

Але перед тим мусив ще розправитися зі своїми боярами. Бояри, цебто тодішні знатні люди і високі урядники, не сподобали собі Володимирка, бо він був дуже владний і не давав їм волі, яку вони мали за інших князів. І якось, коли князь поїхав на полювання над річку Тисьменицю, бояри збунтувалися і вибрали собі князем того Івана Берладника, якому Володимирко відібрав був Звенигород. Володимирко вернувся з полювання і застав замкнені брами Галича. Тоді обліг він Галич і тримав місто три тижні в облозі, а коли нарешті здобув його і багатьох бояр покарав смертю, то Іван утік до Києва. Він тинявся ще довго потім по світі і загинув у місті Берладі, що було українською фортецею над Дунаєм, при гирлі Прута.

Тимчасом у Києві став князем Ізяслав II. Як Володимирко довідався, що і цей князь готується йти на нього війною, тоді звернувся за поміччю до Юрія Довгорукого, того, що ворогував з київським князем і, як знаємо, дав початок Московській державі. Князь Довгорукий рушив на Україну, але Ізяслав побив його, а тоді рушив і на Володимирка, щоб покарати його. Він розбив Володимирка, і той мусів присягнути на хресті, що віддасть захоплені в Ізяслава міста і буде його слухати.

Та,як тільки Ізяслав вийшов з Галичини, виявилося, що Володимирко не думає ані віддавати міст, ані скорятися князеві київському, лише думає над тим, як би то забезпечити свою державу від нових таких нападів. Почув це Ізяслав і послав до нього посла, а той став Володимиркові дорікати: «Князю, ти цілував хрест і не додержуєш присяги, але знову готуєшся проти Ізяслава»!

На це, як пише літописець, Володимирко нібито відповів, що він ні про що не дбає і ні на що не зважає, тільки пильнує, аби його край був міцний і безпечний. Відразу після того, на другий день, як Володимирко йшов до церкви на вечірню, його залила кров і він незабаром умер, десь по Різдві 1153 року. Літописець пише, що князя спіткала кара за те, що він злегковажив собі присягу.

Отже, Володимирко князював майже тридцять літ і всякими способами, то розумом, то хитрістю і підступом, то силою, – зміцнював свою державу. І справді, як він умирав, то лишив Галицьку державу такою могутньою, що могла мірятися з великими європейськими державами на заході. Його нащадком став син Ярослав, якого Володимирко ще раніше оженив з дочкою московського князя Юрія Довгорукого, Ольгою, щоб у той спосіб забезпечити собі поміч московського князя. Через те подружжя москалі завжди вважали, що мають право до Галичини, яку аж до 1914 р. називали «Под’яремна Русь».

Про князя Володимирка співає наш поет, між іншим, так:

В Галич, над Дністер широкий,
Ти столицю переніс,
І за тебе, аж під хмари,
Галицький престол підріс.

Бо від Сяну і Вислока -
На південь, аж по Дунай, -
Простягався твій великий
В добробут багатий край.

Але кров і гроші дав ти
Іншим зависним князям,
Бо хотів ти князювати
В своїм краю тільки сам.

Проти тебе раз бояри
Сотні голов підвели,
Та скарав ти їх за зраду
Й не боявся вже біди.

Лиш недобру путь ти вибрав,
Щоб до зміцнення дійти:
Проти рідного братанка
Ти водив свої полки.

Та хоч ріжними шляхами
До могутности дійшов,
Дав ти синові свойому
Золотий престіл готов…

Джерело матеріалу: книга "Історія України для дітей"; автор: Антін Лотоцький; видавництво: Івано-Франківське обласне Товариство української мови імені Т. Шевченка "Просвіта. Розділ "Тяжкий ХХ вік", Івано-Франківськ, 1991 рік; сторінки: 56 - 59.

Князь Ярослав, званий «Осьмомислом »