Що робили запорожці після зруйнування Січі — Українська вишиванка / Vyshyvanka.if.ua

Реклама

Що робили запорожці після зруйнування Січі

Автор: Андрюха Слободян
Опубліковано: 10 березня 2014

Куди ж подалися ті козаки, які встигли втекти з московського ярма і неволі? Більша їх частина помандрувала поспішним походом аж над Чорне море. Там посідали на свої човни-чайки й переказали турецькому султанові, що коли він їх прийме до себе, то вони будуть йому вірно служити, бо не хочуть віддатися Москві в неволю. Султан знав, що козаки добрі й лицарські вояки, і тому радо згодився, щоб вони переїхали в Туреччину й осіли над Дунаєм. Туди вони одразу й попливли. Тут султан наділив їх землею, і вони жили на свободі, а не раз, коли Туреччина воювала з яким-небудь ворогом, то ці козаки йшли туркам на поміч і ставали їм у великій пригоді. Гарний образок з того життя дає відома опера «Запорожець за Дунаєм», що її часто ставлять наші театри. Правда, не жилося там козакам так, як на рідній землі, і вони дуже тужили за Україною, але воліли служити туркові, ніж помагати москалеві Україну поневолювати.

Невелика жменька козаків залишилася таки на українській землі й осіла над Чорним морем там, де нині велике місто Одеса. Інші таки потрапили під москаля; це були ті, що їх захопили по містах. їх спершу приневолили служити в так званих пікінерських полках у Херсоні і в Полтаві.

Але дуже скоро московський уряд побачив, що даремно так учинили з запорожцями і каявся, що так легкодушно зробив собі з них завзятих ворогів, а туркам приспорив приятелів. Тому вже через чотири роки після зруйнування Січі сама цариця Катерина II задумала повернути собі запорожців. Вона написала до турецького султана, щоб він відпустив козаків назад на Україну, й обіцяла їм такі права, які мали вони перед зруйнуванням Січі, ще й усяку вину вирішила їм дарувати. Одначе, ці обіцянки не допомогли. Запорожці не вірили Москві й залишилися в Туреччині. Тільки мала їх частина аж в 1827 році під проводом отамана Йосифа Гладкого, прокралася на Україну, а інші залишилися. Багато їх нащадків ще й досі живуть над гирлом Дунаю, в нинішній Румунії (зараз – Молдова).

Тоді цариця задумала організувати окремо бодай тих козаків, що залишилися на Україні. На її поклик стали збиратися колишні запорожці в 1784 році в окремих полках. Вони зібралися в Переяславі – близько 12 000 мужа, і в 1787 році, коли вибухла війна Росії з Туреччиною, уряд призначив кошовим цих запорожців Сидора Білого. Їм дали велику білу хоругву і малі прапори для куренів; отаманові булаву, а курінним перначі – такі відзнаки, як мали колись на Січі. На їх печатці був напис «Печать Коша Войська Вірних Козаків» і намальований козак з рушницею та з прапором. Дали їм човни, чайки та байдаки, й ці козаки дуже допомогли Росії у війні з турками. Їх Кіш (Січ) стояв тоді у Василькові, на лівому березі лиману ріки Бугу, що впадає до Чорного моря.

В морській битві, у місяці травні 1787 року, розбили вони турецький флот. Там загинув теж кошовий Сидір Білий. За ту хоробрість москалі переіменували цих козаків у «Військо Чорноморське» й дарували їм землі над Чорним морем, від Бугу до Дністра, та сусідні округи. Чорноморці позаселювали ці порожні простори і поділили їх на чотири паланки (округи чи повіти): Подністрянська, Березанська, Кінбурська і Таманська. А кошем стали у Слободеї над Дністром. В 1791 році москалі відібрали ці землі, а в 1792 році дали їм у вічну власність Кубанську землю. Москалі боялися держати запорожців над Чорним морем, де вони легко могли порозуміватися з турками і з тими козаками, котрі жили в Туреччині над Дунаєм. Новий Кіш над річкою Кубань названо Катеринодаром (від 1920 р. – Краснодар). Коли в 1797 році умер їх кошовий, Антін Головатий, то московський уряд вже не дозволив їм мати кошових, лишень призначав їм згори «наказних отаманів» з-поміж московських генералів.

Ці кубанці були завжди хоробрими вояками й у всіх війнах Росії проливали за неї свою кров. Але всі вони були свідомі українці, і коли в 1917 році не стало в Росії царя, то Кубань проголосила себе окремою українською державою. Вже були заходи злучитися з Великою Україною, та дальші події цьому перешкодили. Нині Кубань, як і вся Україна за Збручем, є знову під московською владою.

Певно, що й ті запорожці, які зважилися служити московським царям, робили це з тою думкою, що може колись ще, маючи зброю в руках, зможуть вибороти Україні волю. Однак забагато мала Україна ворогів – і тому не пощастило запорожцям здійснити свої мрії.

Джерело матеріалу: книга "Історія України для дітей"; автор: Антін Лотоцький; видавництво: Івано-Франківське обласне Товариство української мови імені Т. Шевченка "Просвіта. Розділ "Тяжкий ХХ вік", Івано-Франківськ, 1991 рік; сторінки: 160 - 162.

Глибокий сон у неволі »