Нелюдський «Указ» з 1876 року — Українська вишиванка / Vyshyvanka.if.ua

Реклама

Нелюдський «Указ» з 1876 року

Автор: Андрюха Слободян
Опубліковано: 15 березня 2014

Ті письменники й діячі, що від кінця XVIII аж до половини XIX століття відважно виступили зі своїми творами, друкованими по-українськи, злякали москалів. Москалі самі здивувалися, як це сталося, що хоча вони стараються всіми силами придушити українську свідомість і, власне, ніде не було виразного дозболу на українську книжку, то все ж таки почали друкуватися українські книжки, і то в самім Петербурзі. І цензура їх пропускає, і ті книжки роблять велике діло, бо вони переповнені любов'ю до України і до поневоленого народу.

Український історик Володимир АнтоновичСпершу несміливо почали виходити маленькі збірочки українських народних пісень; відтак вийшла «Енеїда» І. Котляревського, а там усякі оповідання й поезії, а всюди там, у тих книжках, почали описувати злиденне життя народу в неволі і його славну бувальщину – історію й розбуджувати любов до рідного слова, до України та до її історії, политої кров'ю. Почали з’являтися навіть граматики української мови, як от Павловського в 1818 році, а також збірки українських дум, що навчали народ так, як історія. Письменниця Марко Вовчок (Марія Марковичева) видала книжечку оповідань, що зворушували до сліз та були голосним протестом проти всякого поневолення особистого й політичного. А вже й деякі українські вчені в своїх творах, хоч і зчаста писаних по-московськи, почали доводити, що українська мова красна й багата, та що заборонами ні взагалі жодними протинародними діями ворог собі не поможе, тільки пошкодить. До таких учених належав Олександр Потебня, історик Володимир Антонович та інші. Вжахнулися московські можновладці, як побачили, що в 1850-1870 рр., коли після програної війни з Туреччиною Москва не мала сили й відваги посилити гніт, українська свідомість почала виростати, як квітка по веснянім дощику. Найбільше москалів обурювало те, що тодішня українська інтелігенція, особливо студенти, почали «ходити в народ», себто мандрувати, звичайно літом, по селах, часом навіть самі в селянській одежі, і, за прикладом Сковороди, заводили з людьми розмови про кріпацтво, а по скасуванню його – про те, як тепер ту пільгу використати, як учитися і таке інше. Самі закладали школи для дорослих, укладали легкі й дешеві підручники до науки (по копійці!) і живим словом робили те, чого не зробили б друкованим. До таких належали всі передові люди, як Панько Куліш, Микола Костомаров, Володимир Антонович та інші. Вони в безпосередній зустрічі з народом поглиблювали в широких масах ті огненні думки, що їх запалив у своїм «Кобзарі» Тарас Шевченко, який тоді вже спочивав на Чернечій Горі над Дніпром у Каневі. Розуміли москалі, що та свідомість українського народу, яка росла з дня на день, загрожує Москві великою небезпекою. Розуміли й те, що як твори українських письменників, які просто силою роблять собі шлях на світло денне, так і свідомість є наслідком народної сили, її пробудження. Тому вирішили її задушити.

У 1863 році видали розпорядження, щоб цензори (ті урядовці, що читають книжки перед виходом з друку й оцінюють, чи їх можна «пустити») не дозволяли вже друкувати ніяких українських книжок для народу, а особливо таких, що служили б для якоїсь науки. Почали також зачиняти недільні школи (для дорослих селян і робітників), а свідомих українців почали засилати на Сибір або в глибоку Московщину.

По 1870 році дещо полегшало, і знов почалася в Києві жвава культурно-освітня діяльність свідомих українців; стали з’являтися нові поетичні й наукові твори. В той час почав також організовуватися театр. По Україні їздили аматорські театральні гуртки й давали українські вистави, а також концерти українських пісень. Українські вистави (наприклад, «Наталка Полтавка» Котляревського) та українські пісні на сцені також спричинилися до самоусвідомлення широких мас народу. В найгіршу годину, коли було заборонене українське слово, ті вистави й пісні давали світові знати, що український народ живе. Навіть причинялись до того, що й деякі москалі, захоплені українською піснею і драматичними штуками, ставали прихильниками українського народу, а це й спричинилося до пільг для українців у різних справах.

Тоді ж почав свою діяльність на Україні найбільший український музикант-композитор, Микола Лисенко (1842-1912); він кінчив музичні студії за кордоном і, повернувшись до Києва, почав організовувати музичні школи й хори та давав прекрасні концерти по Україні й Московщині.

Тимчасом знову впав великий удар на все українське життя. В 1876 році вийшов новий декрет (розпорядок, а з-московська «указ»), що забороняв усяке українське слово. Видав цей злопам'ятний «указ» тодішній міністр внутрішніх справ, граф Петро Валуєв. Цим нелюдським «указом» строго заборонено друкувати, що б там не було, українською мовою; заборонено привозити з-за кордону українські книжки, часописи й інші друки. Заборонили також всякі українські вистави, прилюдні промови та навіть співи на концертах. Священикам суворо наказано, щоб проповіді говорили тільки по-московськи. Дозволили друкувати тільки народні пісні під нотами – і то московським правописом, та ще й такі книжечки, що мали служити тільки для розваги й сміху, але не сміла в них бути й згадка про Україну, ні взагалі не сміло бути слова «Україна», чи «український». Навіть книжечок для дітей не вільно було видавати.

От тепер, здавалося, вже прийшов усьому кінець. Та помилився ворог у своїх діях, бо тут пророчий клич нашого Генія прийшов народові на допомогу й загримів по всій Україні могутнім акордом живого слова:

... Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля,
І неситий не виоре 
На дні моря поля – 
Й не скує душі живої,
Ні слова живого ...

Микола Лисенко - український ОрфейНародна сила й живучість, свідомість і завзяття передових людей також і цей удар переломили. А власне, перемогло це лихоліття українське живе слово на сцені, себто театр. І знов у тім велику заслугу має Микола Лисенко. Він/ ні на хвилину не переставав працювати на славу української пісні й театру. Продовжував їздити зі своїми концертами, де співали найбільше народні пісні та читали поеми Тараса Шевченка. Спершу тут і там котрийсь губернатор давав винятковий дозвіл на український концерт або на українську виставу, а там уже й взагалі почали дозволяти вистави, тільки з тією умовою, що театр мусив відіграти також якусь московську п’єсу. А по смерті царя Олександра II (1881), коли вже Валуєв не був міністром, українські вистави йшли зовсім вільно й український театр почав доходити до вершин свого розвитку. Прислужилися до того Марко Кропивницький та такі люди, як Іван Тобілевич (Карпенко-Карий) і Михайло Старицький, (були вони письменниками-драматургами й артистами), славні артисти Марія Заньковецька, Микола-Садовський та Опанас Саксаганський. По всій Україні, завдяки Лисенкові і тим людям, залунало публічно українське слово й пісня, і так те слово само вчинило собі волю, хоча «указ» Валуєва не був відкликаний. Тоді-то свідомі люди зраділи й набрали віри, що нічого не вдіють подібні «укази» ані взагалі жодний ворожий замір, коли народ прагне жити і змагає до волі. Саме життя перемогло Валуєва. Він сказав був, що «України ніякої не було, нема і не може бути!», але ці слова розвіялися, як дим... І хоча й інші царські міністри були подібні до Валуєва, та український народ проти їх волі почав здобувати собі щораз кращі умови для свого розвитку.

Джерело матеріалу: книга "Історія України для дітей"; автор: Антін Лотоцький; видавництво: Івано-Франківське обласне Товариство української мови імені Т. Шевченка "Просвіта. Розділ "Тяжкий ХХ вік", Івано-Франківськ, 1991 рік; сторінки: 174 - 178.

Як у Галичині сонце засіяло »