Як у Галичині сонце засіяло — Українська вишиванка / Vyshyvanka.if.ua

Реклама

Як у Галичині сонце засіяло

Автор: Андрюха Слободян
Опубліковано: 15 березня 2014

Галичина не зазнала того добра, що Україна над Дніпром, бо коли Україна мала козацьку державу майже до кінця XVIII століття, то Галичина, ще в 1349 році, по смерті останнього українського князя Юрія Тройденовича, втратила свою волю і була під владою Польщі аж до 1772 року, себто майже п'ятсот літ. Галицький народ терпів великий тиск. Тут ще здавна завели таке кріпацтво, якого не знали селяни на Україні, або знали тільки короткий час у тих сторонах, де панували великі пани до часів Богдана Хмельницького. Галицькі селяни були власністю свого пана і мусили обробляти його поля, а пан мав теж право судити їх. З одного села до другого не вільно було нікому вийти без згоди пана.

Щойно коли Галичину (а згодом і Буковину) зайняла Австрія, тоді стало трохи легше жити українському народові. Австрія в 1782 році скасувала кріпацтво, залишивши тільки панщину, себто таку залежність, коли селянин мусив ще кілька днів у тижні працювати на панських полях. У ті часи перший раз повіяло в усій Европі духом свободи. Почалося це революцією, себто переворотом ладу, у Франції в 1789 р. Французи, доведені до відчаю самовладдям своїх королів, що самі жили в розкошах, а народ пригнічували, повстали в 1789 році проти королівської влади. В 1792 році ув’язнили королівську родину й убили короля та королеву. Однак, почалася боротьба й між самими вождями революції, і настало велике безладдя. Тоді владу у Франції взяв до рук молодий генерал Наполеон Бонапарт. Він, спершу як консул, а від 1804 року, як французький імператор, завдяки своєму геніальному воєнному хистові, здобув численні перемоги над європейськими державами (над Німеччиною, Італією, Австрією, Росією, Португалією, Іспанією) та створив ряд самостійних республік (між іншим Польське Варшавське Князівство). Коли Наполеон з великою французькою армією рушив у 1812 році на Росію, то і в тодішніх свідомих українців збудилася надія на визволення України з-під московського ярма (і Наполеон цікавився цією справою). Одначе, гостра зима в безмежних просторах України та Московщини ослабила французьку армію. Наполеон мусив відступити і відтоді щастя відвернулося від нього. Европейські держави об’єдналися й перемогли Наполеона у так званій «битві народів» під Липськом, у 1813 році. Пізніше, в битві під Ватерлоо в 1815 р. було завдано остаточної поразки цьому незборимому досі «богові війни», й він був засланий на острів святої Олени, де умер у 1821 році.

Все-таки, революція у Франції і наполеонівські війни розбурхали народи Европи, і всюди почали думати про те, щоб скинути з себе ті тягарі, що тяжіли на всіх: кріпацтво, панщину, самовладдя (абсолютизм). Це й спонукало деяких володарів, серед них і австрійських, дати народам деякі полегші. В Росії також була тоді, у 1825 році, перша спроба перевороту, який організували вільнолюбні військові люди та українці, але ця спроба не вдалася. Ці люди звуться в історії декабристами, тому, що це повстання підняли вони в грудні 1825 року, а грудень по-московськи зветься «декабрь».

Як сказано, першою полегшею для українського народу в Галичині, яка перебувала під владою Австрії, було скасування кріпацтва. Одночасно цісар Йосиф II і його спадкоємці почали дбати про шкільництво та дали деякі свободи, що хоча ще й існувала панщина, то й селянські діти – хоч, правда, з різними перешкодами з боку дідичів, – могли вчитися, бо й по селах тоді почали засновувати перші народні школи, т. зв. «тривіяльні» (себто низькі). Крім тих шкіл, були в багатьох селах так звані «дяківки», де вчителями працювали дяки. Для вищої освіти українського духовенства цісар Йосиф II заклав окрему семинарію у Львові і навіть окремий відділ при Львівській Академії, де наказав учити по-українськи. Правда, з усіх тих постанов український народ не скористав уповні, бо перешкоджали тому великі магнати й дідичі, що мали ще владу над селянами. Та й наступники Йосифа II під тиском польської шдяхти відхилили багато з тих корисних справ. Однак, все-таки перші початки науки рідною мовою зробили багато добра, і на тім грунті виросли такі люди, як Маркіян Шашкевич і його товариші, які взялися освічувати нарід, щоб він знав, хто він і до чого має прагнути.

Маркіян Шашкевич народився 6 листопада 1811 року в Підлиссі коло Золочева. Його батько, отець Симеон, був священиком.

Руська трійця: вгорі Маркіян Шашкевич, справа Іван Вагилевич, зліва Яків ГоловацькийМаркіян ходив до шкіл у Золочеві і в Бережанах, а потім вступив до духовної семінарії у Львові. Він не обмежувався обов’язковою наукою, але й читав багато, завдяки чому незабаром усвідомив, що він українець син українського народу. А читаючи всякі книжки, особливо німецькі, польські й чеські, бачив, що ті народи є свідомі, знають про свій розвиток і своє добро. І коли порівнював ті народи з українським, то з жалем бачив велику різницю. Наша тодішня інтелігенція (а було її, крім священиків, дуже мало) зовсім не цікавилася своїм поневоленим народом, а навіть стидалася говорити тою мовою, якою говорив рідний народ. Навіть наші тодішні священики майже всі говорили по-польськи і виголошували в церкві польські проповіді. І задумав Маркіян допомогти тому народові зрозуміти, хто він є. Та знав, що сам мало вдіє і тому дібрав собі гурток товаришів й умовився з ними, що треба передусім показати інтелігенції красу рідної мови, щоб ніхто її не соромився. Бо слушно думав Шашкевич, що рідна мова є головною ознакою окремішності народу, і знав, що хто полюбить рідну мову, той полюбить і народ і буде для нього працювати. А щоб розкрити красу української мови, Маркіян з товаришами вирішив збирати українські пісні та друкувати їх, а, крім того, і самому писати вірші й оповідання по-українськи. Найближчими його товаришами були Яків Головацький та Іван Вагилевич, ровесники і також богослови. Вони морально та ідейно опиралися на тому, що вже на Україні над Дніпром повиходило друком багато українських книжок та збірок пісень, отже й братам-галичанам личило б піти тим шляхом. Свій гурток назвали «Руська Трійця» і спільними силами взялися до праці. В 1835 році Маркіян Шашкевич видрукував свій4 вірш «Голос Галичан» чистою українською мовою і цей один вірш уже зробив велике діло. Люди побачили, що й українською мовою, тою, що нею говорить той бідний люд, можна писати дуже гарні вірші і висловлювати глибокі людські почуття. Багато товаришів Шашкевича, які були менше свідомі, говорили до того часу по-польськи, почали відтепер говорити вже своєю мовою. Лід був проломлений. Та ще більш збудив Маркіян українські приспані душі тим, що небавом люди почули українську проповідь у церкві. Досі вихованці Духовної семінарії по черзі виголошували в свята й неділі проповіді по-польськи у львівських церквах. Аж ось одного дня Маркіян Шашкевич несподівано виголосив проповідь по-українськи! Було це в церкві св. Юра у Львові, в день св. Покрови 1835 року. Того самого дня ще й у двох інших церквах загомоніла українська мова, бо там проповідували Маркіянові товариші, що з ним умовилися про це у великій таємниці. Дуже зворушила людей ця небуденна подія; деякі аж плакали з радості. І потім уже щораз частіше можна було почути в церкві, і в семінарії, і в товаристві українське слово.

Легше стало на душі Маркіянові по тій перемозі світла над темнотою, і він з охотою взявся до дальшої праці. Разом з Головацьким і Вагилевичем задумали видати першу книжку, – збір усяких творів, і назвали її «Зоря». Однак цензура не дозволила, насамперед через те, що книжка мала друкуватися фонетикою, себто без твердих знаків («йорів»), і що в книжці були такі твори, де висловлювалося невдоволення становищем народу. Маркіян писав у своїй поезії «Згадка» таке:

Заспіваю, що минуло,
Передвіцький згану час (Згадаю давній час),
Як весело колись було,
А як сумно нині в нас!»

У Маркіяна Шашкевича зробила тоді австрійська поліція сувору ревізію й забрала багато творів і відтоді вже почала за ним підглядати.

Незважаючи на це, Маркіян і товариші уклали другу книжку, назвали її «Русалка Дністрова» і видрукували 1837 року в місті Будині, на Угорщині, в 1000 примірниках. Однак австрійська поліція сконфіскувала й забрала цю книжку, коли вона надійшла до Львова. Лише 100 книжок, що пішли з Угорщини просто до Відня, розійшлися між людьми (Насправді їх розійшлося між людьми понад 200 примірників) і нині можна побачити ту першу українсько-галицьку книжку в музею. Дня 20 травня 1838 року висвятився Маркіян Шашкевич на священика і був адміністратором парохії в Гумниськах, коло Львова, потім у Нестаничах, а вкінці став парохом у Новосілках Ліських, поблизу Золочева. Ці села мали щастя перші в Галичині почути українську проповідь у церкві.

Будучи вже священиком, Маркіян працював далі для своєї ідеї: писав і друкував вірші, оповідання й статті, здебільшого історичні, та переклади з чеської, сербської і польської мови. Нового запалу до праці набрав Маркіян тоді, коли прочитав першого «Кобзаря» Т. Шевченка, що вийшов у 1840 році і відразу з’явився й у Галичині 27. Написав Маркіян також шкільну читанку для дітей, що вийшла друком по його смерті. Бо недовге було життя цього великого чоловіка і будителя Галичини. Смерть скосила його вже в п’ятім році священичої діяльності. 7 червня 1843 року отець Маркіян помер, маючи заледве 32 роки. Поховали його в Новосілках, і там спочивав він рівно 50 літ. Аж в 1893 році, заходом Товариства «Просвіта» його тлінні останки перевезли урочисто при величезнім здвигові народу з усіх сторін українських земель, до Львова, й поховали тут, на Личаківськім цвинтарі, а на могилі поставили гарний пам’ятник.

Перший раз ховали його скромно селяни в Новосілці, а через п’ятдесят літ ховав його, мов князя якого, величаво увесь народ, що під його свідомість поклав отець Маркіян перші основи. Ці другі похорони були найкращим доказом, що праця Маркіяна не була даремна і, хоч коротко тривала, заледве десять літ, а дала величаві плоди, бо збудила народ до нового життя. Першим наслідком його праці було те, що коли в 1848 році скасували панщину (через п’ять літ після смерті Шашкевича) й утворилася у Львові перша українська культурно-політична організація «Руська Рада», то всі її члени одноголосно вирішили, що їхньою мовою не буде жодна чужа мова, ані якась староруська чи церковно-слов’янська, тільки та чистонародна мова, якою почав у Галичині писати Маркіян Шашкевич. Таким чином, «Руська Рада» заявила себе українською організацією і в тім напрямку пішло вже дальше життя галицько-українського народу. А в 1893 році, – в році других похоронів Маркіяна, – та сама австрійська влада, що Маркіянові заборонила друкувати книжки фонетикою, – видала розпорядження, що у школі мають учити писати лише фонетикою! Це був також поклін пам’яті Маркіяна.

І наш поет співає про Маркіяна так:

Сумно й глухо представлявся
Наш прегарний рідний край,
Дух народу тут блукався
І глядів – де ясний плай.
Бурі й тучі тут ревіли, 
Вітер грома наганяв,
Нарід жив немов без ціли,
Не будився – важко спав.
Аж нечайно заясніла
Зірка ясна, мов жемчуг,
Україна ізраділа – 
Бо повіяв інший дух.
Заяснів тут на обрію
Наш Будитель Маркіян,
Він збудив у нас надію
Та осіяв рідний лан.
Рідне слово він засіяв,
Рідне слово золоте – 
Рідним словом він леліяв
Так для нас всіх дороге.
І пірвалися околи,
Сталось чудо – диво-див!
Бо воскресла рідна мова,
Гомін ріками поплив…
Все те діло Маркіяна,
Бо збудив вас Він зі сну – 
Честь Йому і вічна шана,
Що розвіяв темну тьму!

Ось у чім міститься велике значення праці Маркіяна Шашкевича для українського народу в Галичині, та й взагалі для всього народу, бо ж зі зростом свідомості в Галичині зростала свідомість і на всіх інших землях, де живуть українці. Як перші українські твори Івана Котляревського і Тараса Шевченка на Україні збудили нарід зі сну і стали пробуджувати у Галичині таких людей, як Шашкевич, – так і твори Шашкевича й тих, хто по нім пішли за його прикладом, не давали зневіритися й народові за Збручем у найгірші часи неволі, що настали по Котляревськім і по Шевченкові. Таким чином, заслуги кожного такого великого українця є для всього українського народу однаково цінні. І правду сказав голова громади в Новосілках Ліських, над могилою поета 31 жовтня 1893 р.: «Він підіймив до слави і значіння погорджену українську мову, звану перед тим «хлопською», і як Мойсей вивів люд Ізраїля з неволі, так Маркіян вивів наш нарід з темноти».

За ці заслуги шанував і далі шанує народ свого будителя. В 100-ліття від дня народження (1911) поета влаштували величні обходи й повідкривали багато пам’ятних таблиць в його пам’ять (також на будинку Духовної семінарії у Львові) та назвали багато улиць, шкіл і установ його іменем. Кілька літ тому виник гарний звичай паломництва на Білу Гору в Підлиссі, де стоїть високий хрест у пам’ять Маркіяна і куди думають перенести тлінні останки Маркіяна зі Львова.

І слава його не вмре, не загине, як не згине слава інших заслужених людей, дух яких завжди витає над нами, і пригадує, як треба себе присвятити праці для добра рідного народу.

Одночасно з Шашкевичем почали писати його ровесники, також священики, Микола Устиянович і Антін Могильницький.

Отак засіяло і над Галичиною сонце свідомості – і вже відтоді не згасало.

Джерело матеріалу: книга "Історія України для дітей"; автор: Антін Лотоцький; видавництво: Івано-Франківське обласне Товариство української мови імені Т. Шевченка "Просвіта. Розділ "Тяжкий ХХ вік", Івано-Франківськ, 1991 рік; сторінки: 179 - 186.

Скасування панщини в Галичині »