Скасування панщини в Галичині — Українська вишиванка / Vyshyvanka.if.ua

Реклама

Скасування панщини в Галичині

Автор: Андрюха Слободян
Опубліковано: 16 березня 2014

Небавком, бо вже через п’ять літ по смерті М. Шашкевича, та свідомість, що її пробудив Маркіян Шашкевич з товаришами, стала галицьким українцям у великій пригоді: була вона для прадідів основою сили для боротьби за свої права.

Пам'ятковий хрест про знесення панщиниУ 1848 році в краях Західної Европи знов заворушилися проти утиску монархів та магнатів і стали силоміць виборювати собі свободу. В Парижі знову вибухнула революція (в лютому 1848 року) і проголосила Францію республікою, тобто державою з такою формою влади коли не король, а народ сам, через своїх представників і під проводом вибраного президента, керує своєю державою. У Відні також почалися заворушення, – і тодішній цісар Фердинанд був примушений проголосити полегші народам Австрії, щоб не допустити до гіршого. Ця полегша прийшла і для нашого народу в Галичині, де 16 травня проголошено скасування панщини. Велика радість настала між народом. Цю подію пізніше прегарно описав Іван Франко у своїй поемі «Панські жарти». По всіх селах почали люди ставити високі хрести й «ховали» панщину. Ті самі, або вже відновлені, хрести стоять і донині по селах і з року на рік ідуть туди процесії та правляться Богослуження на згадку свободи. Селяни перестали бути рабами панів і стали самостійними господарями на тих землях, що їх використовували тільки з панської ласки. Ті землі даровано селянам на вічність.

Отак дійшла та «весна народів» 1848 року і до нас. Рівночасно з проголошенням свободи селянства цісар установив частинну конституцію, себто такі закони, що й народи через своїх вибраних заступників дістали право брати участь в ухвалюванню нових законів, себто в управі державою. Відразу після проголошення свободи відбулися вибори до першого австрійського парламенту. Уся Галичина, східна й західна, вибрала 96 послів, в тому числі й українці вибрали 35 своїх, серед яких 23 селян, 8 священиків і 4 світських інтелігентів. Між нашими першими послами варто згадати імена єпископа Григорія Яхимовича, отця Григорія Шашкевича; селян Івана Капушака з Солотвина, Стефана Гоя з Заліщик.

Цей перший парламент зібрався у Відні 22 липня 1848 року, але проіснував він недовго. В Австрії знов почалися заворушення (у Відні, в Празі та 1 листопада 1848 року у Львові, де владу хотіли захопити поляки, так звана польська Гвардія), і уряд звернув усю увагу на придушення революції. Бомбардовано Прагу й Львів, – і знов настали часи абсолютизму, бо новий цісар Франц-Йосиф І був тої думки, що він зі своїми міністрами дасть раду усяким заворушенням скорше, ніж разом з парламентом. Тому розпустив парламент 7 березня 1849 року. В цім першім парламенті найенергійніше боронив нашого народу отець Григорій Шашкевич. Він поставив на порядок нарад справу сервітутів, себто домагався, щоб наші селяни відразу без перешкод мали право користуватися частиною лісів і пасовиськ (а не тільки самого грунту), що досі вважалися власністю панів.

Треба було тепер здобувати свої національні права без парламенту. І українці не занехаяли цієї справи. Почали організовано робити все, на що дозволяли тодішні закони. Такою організацією, що утворилася на першу звістку про скасування панщини, була Головна Руська Рада, яка виникла 2 травня 1848 року. Головою Ради став єпископ Григорій Яхимович. Рада видала відозву до народу, закликавши увесь нарід до єдності, погодженості зі своїм проводом, закликавши допомагати йому морально й матеріально доходити своїх прав. Боротьба була від початку аж до 1914 року (до вибуху світової війни) дуже тяжка. Чому? Під владу Австрії перейшла після поділу Польщі (1772 р.) не тільки Галичина по Сян, себто так звана історична Русь Червона, але й та західна частина Польщі по Краків, що звичайно зоветься «Західною Галичиною» (хоча це є, властиво, Малопольща). Австрія зробила з того всього один коронний край, а що в тім краю поляки мали більшу силу (бо ще недавно мали тут свою державу й мали своїх власників-дідичів та багато інтелігенції), то намагалися за Австрії утримати всю владу в своїх руках. Поки поляки ще мали надію відбудувати Польщу і відірватися від Австрії, доти не були прихильниками Австрії, і тому цісарі Австрії ставилися прихильніше до українців та, почавши від Йосифа II, давали нашому народові різні пільги. Це й було одною з причин, що Австрія поспішилася скасувати панщину, щоб прихилити собі простий народ. Однак, коли поляки після поразки Наполеона І і програного повстання проти Росії в 1831 році втратили надію на швидке відбудування Польщі, стали ревнивими прихильниками Австрії і почали вимагати повної автономії (самоуправи) в цілій Галичині (по Краків), домагалися, щоб тут польська мова була як урядова в установах, школах і церквах та й взагалі, щоб існувала ніби польська держава в австрійській. До того ще переконували австрійських володарів, що жодного українського (чи там руського) народу нема, а що це все є поляки, а хто заявляє себе русином – це москаль, і тягне до Росії.

І Австрія звичайно прислухалася до тих підшептів – тому так тяжко було українцям виборювати собі свої права. Навіть ті права, які вже за нами визнав Йосиф II, зокрема, українську мову в школах, – важко було втратити. Отже, Головна Руська Рада і, як далі побачимо, всі провідні люди нашого народу, пізніше ставили свої домагання в двох головних напрямках: по-перше, щоб розділити Галичину на дві частини, польську (західну) й українську східну) з окремими губернаторами (а пізніше намісниками); щоб українці в східній Галичині мали ті самі права, що й поляки в західній (а до того часу і в східній!). З того випливало й друге домагання: щоб в установах, школах, у церкві була мова українська, щоб урядниками були українці, а поки нема ще стільки освічених українців, які могли б зайняти ці посади, то щоб чиновники – німці, чехи чи поляки – обов’язково знали українську мову.

З такими домаганнями почали звертатися українці в своїх петиціях через губернатора Ф. Стадіона (першу петицію подав отець крилошанин Куземський 19 квітня 1848 р.) і почали також висилати окремі делегації до Відня, до цісаря Фердинанда, а потім до Франца-Йосифа. І були хвилини, коли цісарі на письмі до Головної Руської Ради вже визнали багато з тих прав, та на розділ Галичини не могли зважитися (хоч пішла петиція в 15 000 підписів), бо поляки завжди лякали Відень, що буцім-то українці – то москалі, і коли їм дати можливість розвиватися, то вони тоді відірвуться від Австрії. Були часи, коли здавалося, що українці вже дістануть свої права. Наприклад, у березні 1849 року, після першого парламенту; потім, як у Львові придушено повстання польської гвардії і коли повстання підняли мадяри (аж Австрія кликала московське військо на поміч), дозволили українцям організувати окремий військовий курінь (батальйон) руських стрільців, якому прапор дарувала мати цісаря, архикнягиня Софія. Але незабаром польські політики таки переконали Австрію, що їй ліпше з ними. Український батальйон розв’язали, розв’язалася в 1851 р. і сама Головна Руська Рада, а всю владу захопили знову поляки, так, що й намісниками вже іменували не німців, а поляків. (Першим намісником став граф Агенор Голуховський, потім граф Казимир Бадені, граф Андрій Потоцкий, граф Лев Пінінський, професори Міхал Бобжинський і Вітолд Коритовский). Наслідки цього покривдження українського народу були такі, що справді багато провідних українців і багато народу почало схилятися до думки, що не в Австрії шукати нам кращої долі, а в Росії. І почало рости в Галичині «москвофільство», себто прихильність до москалів. Москвофіли («кацапи» - політична група діячів, які вислуговувались перед російським царизмом (звичайно, за відповідні винагороди), заперечували навіть, що українці становлять окрему націю. Намагалися доказати, що від Сяну до Камчатки живе один тільки російський народ. Свої твори москвофіли писали дуже покаліченою російською мовою і, звичайно, завдавали значної шкоди українцям та їх культурі) були двоякі: одні в добрій вірі, себто такі, котрі справді думали, ніби лише в спілці з москалями виборять народові кращу долю (вони вірили, що ми й москалі – то один нарід); а інші такі, що просто для наживи, щоб заробити легким способом гроші, ставали на службу москалям і баламутили наш нарід. Все ж таки завдяки пробудженій свідомості народу не вдалося нашим противникам позбавити нас усяких прав. Досить сказати, що в 1849 році було в нашім краю понад 900 українських шкіл, коли над Дніпром не було в тім часі жодної. Тай незабаром, після 10-літнього застою, прийшла знов пора, що можна було взятися до законної боротьби за наші права, й українці достойно і завзято її провадили. Ця боротьба почалася в 1861 році, коли Австрія знову повернула й поліпшила Конституцію 1848 року.

Наприкінці цього розділу зазначаємо, що спільну долю з Галичиною мала від 1774 до 1849 року ще одна частина української землі – Буковина. Вона перейшла в 1773 році з-під влади Туреччини під владу Австрії і від 1774 року була прилучена до Галичини. Аж в 1849 році Буковину знов відлучили, і вона стала окремим краєм зі столицею Чернівцями. І так, як у Галичині українців намагалися зіпхнути на другорядне становище польська шляхта, на Буковині противниками українського народу стали румунські (волоські) бояри. І так, як у львівськім сеймі, так і в чернівецькім, українські нечисленні посли мусили зводити важку боротьбу за кожний найдрібніший здобуток.

Джерело матеріалу: книга "Історія України для дітей"; автор: Антін Лотоцький; видавництво: Івано-Франківське обласне Товариство української мови імені Т. Шевченка "Просвіта. Розділ "Тяжкий ХХ вік", Івано-Франківськ, 1991 рік; сторінки: 186 - 191.

Боротьба з перевагою в сеймі й парламенті »