Боротьба з перевагою в сеймі й парламенті — Українська вишиванка / Vyshyvanka.if.ua

Реклама

Боротьба з перевагою в сеймі й парламенті

Автор: Андрюха Слободян
Опубліковано: 16 березня 2014

Австрійський уряд відновив у 1861 році конституцію й розпочав вибори до сейму і парламенту. Вибори до сейму були безпосередні, а до парламенту посередні – це значить, що до сейму вибирали послів виборці (люди, що мають виборчі право голосу), а до парламенту вибирав послів сейм з-поміж своїх послів. Так, наприклад, галицький сейм, що мав у 1861 році 150 послів, вислав до парламенту 38 своїх членів. Але й ті вибори до сейму не могли бути справедливими для нашого народу, бо були це вибори так звані куріяльні. Виборці були поділені на чотири курії: дідичі, міста, торговельні палати і села вибирали по рівній кількості послів. Кожна курія мала вибирати по 35 послів, але хоч дідичів було тільки кількасот осіб, та вони вибирали з-між себе 35 послів, а хоч селян було мільйони, та вони також не могли вибрати більше, як 35 своїх послів. Зрозуміло, отже, що українських послів могла бути заледве третина всіх послів у сеймі, бо так дідичі, як торговельні палати і міста були переважно польські. І не дивно, що до першого сейму у Львові в 1861 році ввійшло тільки 49 українських послів, зате аж 101 польських. З тих послів першого галицького сейму згадати треба бодай такі імена: митрополит Гр. Яхимович, отець Гинилевич, єпископ Спиридіон Литвинович (пізніший митрополит і визначний оборонець національних прав), отець Антін Могильницький (письменник), Іван Борисикевич (учений), Юліан Лаврівський (основник Товариства «Просвіти» в 1868 р.), отець Микола Устияно – Отець Степан Качалавич (письменник), а з селян Іл. Загоройко, Мих. Старух, Ол. Королюк.

Отець Степан КачалаДо парламенту в 1861 р. вибрав сейм між іншим єпископа Литвиновича і отця Антона Могильницького. З визначних наших послів у дальших сеймових і парламентарних сесіях були такі: отець Степан Качала (один з фундаторів товариства ім. Шевченка; написав коротку «Історію України»), отець Лозинський, отець Іван Наумович (пізніше москвофіл), отець А. Добрянський, отець Яків Шведзицький, Юліан Романчук (один з найвизначніших наших діячів і послів, віцепрезидент австрійського парламенту, основник «Просвіти» та часопису «Батьківщина»), отець М. Січинський, селянин Йосиф Гурик (добрий промовець, завзятий оборонець селянських інтересів), Ол. Барвівський (визначний діяч, автор шкільних книжок), доктор Кость Левицький (один з найвизначніших українських економістів, заслужений кооператор та основник багатьох економічних установ), доктор Євген Петрушевич (пізніше голова Західно-Української Республіки, 1919 р.), Євген Олесницький (основник Товариств «Сільський Господар» і «Молочарський Союз»), Тимотей Старух, Вячеслав Будзиновський (редактор і письменник, автор історичних повістей та оповідань), доктор Кирило Трильовський (організатор Товариства «Січ»), доктор Іван Макух, Іван Кивелюк, Захар Скварко та інші.

Оці люди і багато інших їхніх товаришів, (що з них сьогодні живуть уже тільки деякі), ціле життя присвятили боротьбі за народні справи. У віденському парламенті і в галицькім сеймі вказували на ті страшні надужиття, що діялися тоді в нашім краю супроти українського народу та домагалися для українського народу рівноправності з іншими народами. Вказували на покривдження нашого народу в шкільництві і в урядах та на занедбання справ, зв’язаних з життям селян, зокрема, що стосувалося податків, сервітутів (сервітути – право користуватися лісом, для заготівля дров, дерева на будівництво і ремонт будинків; полем – для випасу худоби тощо), шарварків (шарварок – обов’язкова, переважно безплатна праця селян на направі доріг), низької оплати праці, через що доходило не раз до масових страйків, наприклад у 1902-1903 роках, коли-то селяни зорганізовано відмовилися працювати на панських ланах. Особливо важкою була боротьба в галицькім сеймі, де головними справами, за які боролися посли, були школи (народні, середні й університет), адміністраційний поділ Галичини на дві частини, полегша селянської долі й українська мова в урядах. Завзяту боротьбу зводили в сеймі за виборчу сеймову реформу (реформа – часткова зміна існуючого порядку, що не зачіпає його основ, тобто нововведення в державному ладі), себто за те, щоб вибори послів до сейму не були куріяльні, а загальні, рівні, таємні, безпосередні й пропорційні (щоб усі громадяни мали право голосу); щоб вибирали відповідне до кількості виборців число послів та щоб подавали голоси таємно (на картках у конвертах, щоб потім ніхто не міг бути кривджений за свій голос). За це виборче право була гостра боротьба, бо польська більшість у сеймі знала, що при такім праві в сеймі могло би бути більше послів українських, а тоді владу в краю мали би українці на рівні, або й більшу, як протилежна сторона.

Юліян РоманчукПольська більшість у сеймі довгий час нехтувала всі домагання українських послів та ще й кпила собі не раз. Граф Ол. Борковський сказав раз: «Нема українців, це все поляки, а котрі кажуть, що вони не поляки – ті є москалі!» Наші посли супроти більшості не могли нічого вдіяти, бо та більшість навіть цісаря не слухала. (Наприклад, цісар заявив, що треба українцям гімназію в Станиславові, а польські посли і це знехтували й аж в кілька літ потім, в 1905 році на домагання намісника погодилися й заявили, що роблять велику ласку). Часто наші посли виходили з сейму, щоб не було на засіданні кількості голосів, потрібної для голосування за ухвалу якогось закону. Часто робили так звану «обструкцію», себто перешкоджали в нарадах в сеймі так, що або наші посли говорили без перерви, нераз і по три доби, або починали бити пультами, свистати в свиставки, трубіти на трубах, кричати, дзвонити, тарахкати і т. д., щоб ударемнити правильний хід нарад (нераз робили так само і в парламенті).

У парламенті було положення наших послів дещо легше, бо там часто за українцями голосували чехи і прогресивні німці.

Від 1878 року вибори до парламенту були вже також безпосередні, не через сейм, а від 1907 року були ще й загальні і таємні, тому до парламенту після 1907 року входила вже більша кількість наших послів з Галичини й Буковини, та в сеймі мали вони справу тільки з польською більшістю. Тому надлюдських зусиль треба було, доки вибороли хоч які-такі права й поступки для української справи. Так, у 1914 році мали ми вже близько З тисяч українських шкіл (майже в кожнім селі), 7 українських гімназій та 12 українських кафедр у львівському університеті. Найдавнішою українською гімназією є Академічна гімназія у Львові. До 1867 року була це гімназія то німецька, то польська, а в тім році в нижчих її класах дозволено викладати по-українськи; в 1874 р. стала ця гімназія чисто українською, а згодом (1906 р.) утворено при ній ще й філію. Інші українські гімназії вибороли посли в таких роках: Перемишль (1887), Коломия (1895), Тернопіль (1898 – цю гімназію закрила польська влада в 1930), Станиславів (1905), а паралельні (окремі українські) класи – від 1907 р. в Бережанах і Стрию.

Нарешті, весною 1914 року, дійшло по тяжкій боротьбі, що тривала кількадесят літ, до того, що сейм ухвалив те «п’ятиприкметникове» виборче сеймове право (таке, яке було від 1907 року до парламенту) і була надія, що вслід за тим українці в Галичині заживуть вільнішим життям.

Одначе судилося так, що це засідання сейму, на якому ухвалили той новий виборчий закон, було взагалі останнім засіданням галицького сейму – із того права вже не довелося нам користати, бо в серпні того року вибухла війна, і сейм уже не зібрався.

Наприкінці варто ще згадати, що й між австрійськими намісниками по 1861 році були люди, що по-різному ставилися до потреб і домагань українського народу, хоча всі були поляками. З тих людей найбільш поміркований був Міхал Бобжинський, професор історії Краківського університету. Він справедливо вважав, що і українцям належать людські права. Зате найбільш ворожо ставився до українського народу намісник граф Казимир Бадені. За його часів дуже часто при виборах приходило й до пролиття української крові. А коли він потім став головою ради міністрів, і такі вибори, з його відома, знов повторилися, то нарешті й цісареві було того забагато, і він попросту звільнив його з міністерської посади. Відтак затятим ворогом українського народу був намісник граф Андрій Потоцький. Він при сеймових виборах в 1908 році допустив також до пролиття крові (жандармерія й військо стріляли в людей, коли ті обурювалися на надужиття). Намісник Потоцький загинув 12 квітня 1908 року від руки українського студента Мирослава Січинського, що був за те засуджений на смерть, та цісар помилував його.

Джерело матеріалу: книга "Історія України для дітей"; автор: Антін Лотоцький; видавництво: Івано-Франківське обласне Товариство української мови імені Т. Шевченка "Просвіта. Розділ "Тяжкий ХХ вік", Івано-Франківськ, 1991 рік; сторінки: 191 - 196.

Брати з-над Дністра (частина І) »