Українська Держава за гетьмана Павла Скоропадського
Автор: Андрюха Слободян
Опубліковано: 16 березня 2014
Німецькі і австрійські війська після миру, укладеного з Україною в Бресті 9 лютого 1918 року, увійшли на Україну, як війська союзних держав, і разом з придніпрянською армією Української Народної Республіки та з Українськими Січовими Стрільцями, які були ще в складі австрійської армії, звільнили всю Україну від московсько-большевицької займанщини. Тепер уряд України міг спокійніше працювати. Українська Центральна Рада, як перший парламент вільної України, приступила до вирішення державних справ та прийняття нових законів. Найголовніша справа полягала в тому, щоб наділити селян землею. Більшість землі на Україні була до війни власністю окремих великих землевласників-дідичів, або так званих поміщиків. А селяни, звичайно, мали мало землі. Після повалення царату і революції в Росії і на Україні селяни очікували від нових урядів закону, який дав би їм право на поміщицьку землю, себто, щоб поміщицькі розлогі добра розділити по-справедливому між селян, які власними руками на землі працюють. Та в перших часах революції уряд України не мав змоги присвятити належної уваги цій найважливішій справі, бо мусив дбати, передусім, про збереження держави. З усіх боків раз-у-раз загрожували Україні вороги. Уряд дбав, передусім, про те, щоб оборонити самостійність України, щоб зорганізувати армію. А тимчасом, менш свідоме селянство вважало, що урядові бракує доброї волі, щоб розпорядити землю. Думали селяни, що уряд сприяє поміщикам-дідичам. І тому почали самі собі ділити землю, тим більше, що поміщики відразу після революції і перед першим нападом большевиків на Україну повтікали. До того ж, більшість поміщиків були москалі, чужинці з інших країв, а українців-поміщиків було дуже мало. Селяни вважали, що землю треба у поміщиків відібрати, бо коли держава українська, то і земля має бути тільки українська. Через те самовільне ділення землі ширився у краю нелад.
Тепер, коли Україна стала вільна і безпечна від нових нападів, уряд і Центральна Рада почали радити над справою землі. Та таку важну справу годі полагодити скоро і абияк, мусило це тривати довго. Тому в краю далі були непорядки, люди вірили ворожим підшептам, большевицьким шпигам, які нашіптували, що уряд України не думає дати селянам землі, і що дасть її тільки большевицький уряд.
З другого боку, Українською Центральною Радою й урядом були незадоволені німці й австрійці, що прийшли на Україну. Вони звільнили Україну від москальської займанщини головно тому, щоб з України набрати хліба для своїх голодних армій і населення своїх держав. А, тимчасом, уряд України не дуже погоджувався на те, щоб чужі війська збирали з України все добро без рахунку, що належиться і що не належиться. Не були з того задоволені й селяни, що бачили, як Українське добро вивозиться в чужі краї, і почали селяни виступати проти німців та австрійців, а часто й проти своєї влади, звинувачували її в змові з німцями, бо таку думку поширювали чужі висланці. Коли таке почало діятися на Україні, німці вирішили встановити на Україні нову владу, сподіваючися, що вона наведе лад і виконає їх домагання.
28 квітня 1918 року німецький військовий відділ увійшов у зал нарад Центральної Ради, влаштував обшук у членів Ради і наказав їм розійтися. А на другий день Союз Українських Хліборобів на своїм з’їзді вибрав Павла Скоропадського гетьманом України. Павло Скоропадський був нащадком гетьмана Івана Скоропадського, що гетьманував на Україні в 1709-1722 роках. Сам він був багатим землевласником і царським генералом, комендантом корпусу. Треба визнати, що Павло Скоропадський одним з перших серед вищих старшин українського роду почав після революції 1917 році перетворювати свій корпус на українську військову частину. Треба визнати й те, що, пам’ятаючи історію свого роду, він мав намір використати свою гетьманську владу на добро Україні і користь українського народу. Про це свідчать його перші відозви (універсали) до українського народу. Коли тільки він став гетьманом, то обіцяв селянам землю, яку мали дістати від дідичів викупом. Збирався також завести на Україні лад і порядок, забезпечуючи їх рядом нових законів. Однак український загал не мав до нового гетьмана довір'я. По-перше, тому що до гетьманської влади дійшов він насильно, бо помогли йому німці в тому, розігнавши Центральну Раду. А, по-друге, тому, що самого гетьмана оточували здебільшого іноземці, а не українці. В склад його уряду входило багато москалів або таких українців, які ніколи раніше не були відомі своєю працею для української справи, а було лише кілька свідомих і відомих українських діячів. Зрештою, і ті хлібороби, що вибрали його гетьманом, були здебільшого багатими землевласниками, до того ще й не всі – українці. Правда, що гетьман Павло закликав і відомих українських діячів до участі у владі, та ті не хотіли з ним співпрацювати, за винятком кількох осіб. Гетьман розумів, що його міністри й помічники не всі щиро працюють для України. Знав також, що його армія, котра складалася переважно з московських старшин, не сприяє щастю України, а не мав сили вчинити інакше, бо через недовір’я до нього українці не мали охоти піти на його заклик і послужити Україні. Це було для молодої української держави великим нещастям. Гетьманські військові відділи, складалися переважно з людей, ворожих Україні, і заводили свої порядки, переслідуючи свідомих українців і знущаючись над селянством, стаючи в обороні дідичів. Наче навмисне хотіли відштовхнути населення від гетьмана і призвести до безпорядків, до занепаду держави. Надіялися, що большевики втратять владу, а в Росії запанує новий цар і візьме Україну знов під свою руку. Через те росла пропасть між гетьманом і українським народом, хоч він, безперечно, бажав добра Україні, а й ті його міністри, що були свідомими українцями, діяли тільки на користь Україні, особливо міністр закордонних справ, Дмитро Дорошенко, і міністр освіти, Микола Василенко.
Заходом тих міністрів та й не без доброї волі гетьмана Україна за гетьманської влади виглядала-таки назовні, як справжня українська держава. Закордонне міністерство дбало про те, щоб до України прилучити всі українські землі, включно з тими, що тоді ще перебували під Австрією, а також Крим, щоб мати вільний і широкий доступ до Чорного моря. На Україні постало багато українських нижчих і вищих шкіл, у тому числі два університети – в Києві і в Кам’янці-Подільському, та Академія Наук. Гетьман дбав також про український флот і вжив багато заходів для організації майбутньої української армії.
І хтозна, чи з бігом часу гетьман, який почав шукати підтримки між свідомими українцями, не був би здобув собі довір’я в народі і не закріпив української державності. Та на перешкоді до того стали нові політичні події. Німеччина програла війну, Австрія розпалася (в листопаді 1918 р.), і німецькі та австрійські війська відійшла з України. Україна знов опинилася без охорони, вона була залежною від волі невеликих гетьманських відділів, що сприяли Москві. З півночі знов стали загрожувати большевики, а від сходу надтягали царські генерали зі своїми військами, що бажали відновити в Росії владу царя і прилучити Україну до Росії. Безрадний гетьман, певно, за порадою своїх прибічників-москалів, проголосив, що Україна лучиться з Росією в союзну державу. Це привело до повстання проти гетьмана і скінчилося його, поразкою 14 грудня 1918 року.
Треба, до речі, сказати про Українських Січових Стрільців у 1918 році. В тому році весною по Берестейському мирі Усусуси ввійшли разом з українськими військами на Україну. Стрілецькі відділи мали наказ від австрійської команди – поширювати між українським народом добру славу про австрійців. Вони мали запевнювати людей, що австрійська армія прийшла на Україну в добрих намірах, щоб звільнити край від большевиків та завести тут лад.
Користаючи з того, що їм дозволили сходитися безпосередньо з придніпрянськими братами, Усусуси говорили не про Австрію, тільки про Україну, переконуючи малосвідомих селян про те, щоб шанували свою владу і довіряли їй, бо вона бажає народові добра.
Згодом призначили Усусусів до інших австрійських частин і вони брали участь у боях з большевиками в Херсонщині. В місті Олександрівську зійшлися Усусуси з Запорозькою дивізією і відразу заприязнилися з Запорожцями, бо ті зрозуміли, що Усусуси – то не австрійські вояки, а українське військо. Також українське населення усвідомило, що Усусуси – приятелі, брати. Бо не раз обороняли Усусуси селян перед насильством австрійсько-мадярських вояків. Прихильність українського населення здобув також австрійський архи-князь Вільгельм, що називав себе Василем Вишиваним. До його армійської групи на Україні були приписані Усусуси і він своєю людяною поведінкою з’єднав собі також і їх.
У червні прибув на Україну також Кіш і Вишкіл УСС і розташувався біля міста Єлисаветград на Херсонщині, в селах Грузьке, Карлівка й Іванівка. А польові частини УСС стояли тоді в Єлисаветграді і Масляниківці.
Залунала стрілецька пісня по селах і містах Херсонщини, стрільці сходилися з тамтешніми селянами й інтелігенцією на розмови, давали навіть свої концерти і театральні вистави. Гарно жилося Усусусам на Україні. Та недовго пробули вони там. Німцям не подобалося братання Усусусів з українським народом. Заносилося на повстання проти гетьмана, а німці боялися впливу австрійців на Україні, боялися, що Австрія матиме на Україні більше право, ніж німці. Тому зажадали від австрійців, щоб Вільгельма Вишиваного й Усусусів вислати з України. В жовтні 1918 року Усусуси виїхали з України й осіли на Буковині: бойові частини і вишкіл у Чернівцях, а Кіш у Вижниці. Якраз у тому часі заносилося вже на розпад Австрії, й Усусуси почали готуватися до того, щоб у відповідний момент своєю зброєю вибороти рідному краєві нове, рідне право.
Джерело матеріалу : книга "Історія України для дітей"; автор: Антін Лотоцький; видавництво: Івано-Франківське обласне Товариство української мови імені Т. Шевченка "Просвіта. Розділ "Тяжкий ХХ вік", Івано-Франківськ, 1991 рік; сторінки: 223 - 227.