Большевицький терор
Автор: Андрюха Слободян
Опубліковано: 18 березня 2014
Большевицький переворот, вчинений у жовтні (листопаді) 1917 року, приніс багато сліз, крові, горя українському народові, як народам інших порабованих держав Російської імперії. В літописі цивілізації нема періоду, так жахливо закривавленого десятками мільйонів замучених жертв. Большевики спромоглися перевершити всіх Калігул Неронів разом узятих.
Большевицька партія – не українська, вона принесена в Україну на багнетах з Москви. А чужа організація не може дбати про чужий народ, його процвітання. Большевики ревно продовжували імперські традиції Росії: вони уклали собі за мету асимілювати український народ, знищити його культуру, мову, перетворити Україну в провінцію імперії.
Щоб захопити владу, большевики проголосили гасла, що припали до душі частині бідного люду: «Земля – селянам!», «Заводи – робітникам!», «Влада – Совєтам!». Поманивши за собою змучених працею, неосвічених, обдурених, вони посіяли між людьми ворожнечу, якої не знав світ. Вони розділили суспільність на гонителів і гнаних, на суддів і підсудних. Та цвіт, совість, розум української нації відторгнув їх, як насильників. Знову, як у старі віки, погнали колонізатори український чесний люд битим шляхом на Соловки, в Сибір.
Большевики обманули народи імперії: в Совєтах понасаджували послушників, у міждержавних відносинах утвердили принцип «єдиної і недєлімої», зрусифікували пів-України, в господарстві зігнали селян у колгоспи, робітників зробили голими пролетарями.
Надто не любили большевики всього українського, що вирізняло нас, як окрему націю з історичними традиціями. В середині 20-х років вони оголосили «українізацію» - це була їхня уступка, тактичний хід, бо відчули опір народний: на Півдні, на Поділлі, довкруг Києва час від часу спалахували селянські повстання, що могли перерости у всенародні, змести їх з української землі. Та утвердившись при владі, большевики зразу ж почали нищити нашу інтелігенцію, нашу Українську Автокефальну Церкву, що відродилася в 1918 році разом з Державою. Українська Автокефальна Церква – праматір слов’янського православ’я. Та московські колонізатори насадили скрізь свою Руську державну православну церкву. В 1928 році вони заборонили діяльність УАЦП, захопили й пограбували її храми, передали її майно руським попам. Понад 3,5 тисячі духовних пастирів Української Автокефальної Церкви було розстріляно, заслано в Сибір. До речі, нищення українських храмів – вже порожніх, пограбованих – продовжилося в середині 60-х років: під них підкладали вибухівку і зривали. Про це яскраво написав у своєму романі «Собор» талановитий український письменник Олесь Гончар. Понад 700 церков знищили большевики таким чином.
Паралельно з розправою над Автокефальною церквою большевики почали судилище над інтелігенцією. Сфабрикувавши справу «Спілки визволення України», якої насправді не було, вони розстріляли, заслали на каторгу сотні українських письменників, діячів науки, культури. Впали жертвами письменники Микола Хвильовий, Микола Куліш, Микола Зеров, сотні інших. Загинули в катівнях і колишні галицькі стрільці, які повірили большевикам, прилинули з-за Збруча на їх облудливі гасла. Були розстріляні військові, які пам’ятали традиції козацької, стрілецької боротьби і прагли відновлення українського війська. Большевики знищили сотні тисяч книг, часописів, газет, неопублікованих рукописів, щоб обрізати історичну пам’ять народу.
Культуру, мову, літературу, фольклор большевики витісняли зі шкіл, інститутів, з духовного життя. А тих, хто мав родовідну пам’ять, хто обстоював українське, вони називали націоналістами, вбивали, катували у в’язницях. В літо 1936 року большевицька влада зібрала у Полтаві українських кобзарів нібито для концерту. Цих піснярів, які несли в народ спогади про козацьку вольницю, будили людей до змагань, вивели на польовий путівець і розстріляли.
Та український люд вже не раз пізнав москаля в жорстокості і чинив опір. Господарі відмовлялися йти в колгоспи, об’єднувалися в загони, нищили чекістські катівні. Їх, трудолюбивих селян, зривали з рідних земель, роздягали і відправляли на каторгу. Понад 2,5 мільйона свідомих господарів прийняла та смертна дорога. Щоб доконечно упокорити Україну, большевицька влада зробила на її родючих землях голод. У 1933 – 1934 роках видався гарний врожай, але українці його не мали: все до зернини було виметено з селянських обійсть і вивезено. Почався небачений голодомор. Спеціальні большевицькі загони в цей час ходили від хати до хати, від села до села і відбирали останні крихти, останні харчі селян, не шкодуючи ні дорослих, ані дітей. Відгодований большевик без жалю відбирав у змарнілих дітей останній бурячок, останню картоплину і розчалював чоботиськом. Від цього голодомору за неповними підрахунками вмерли 7 – 10 мільйонів українців. Коса смерті загарбника пройшлася українськими землями, стинаючи голови непокірним.
Большевики розтерзали Україну, притлумили її чисте й вільне дихання, насадили на її широких просторах страх і недовір’я. Україна німувала, зціпивши уста. На цей час українське життя, його суспільна думка діяльно пульсувала в Галичині.
Джерело матеріалу : книга "Історія України для дітей"; автор: Антін Лотоцький; видавництво: Івано-Франківське обласне Товариство української мови імені Т. Шевченка "Просвіта. Розділ "Тяжкий ХХ вік", Івано-Франківськ, 1991 рік; сторінки: 239 - 241.